Рано заходило сонце за зелений гай.
Рано проводжали хлопців у далекий край.
Рано сумувать, юначе, та рано й
                              дівчата плачуть.
Рано, бо життя того ще ранок,
Хлопцям воювати рано.
                              Та війна...
Ніч розсиіпала зірки ясні,
                              дивна, чарівна.
Ой, гулятимуть, ой, гулятимуть
                              хлопці до рання.
Ходять хлопці — наче броди
Та й в останнє колобродять.
Наче раптом в небі темно стало:
Мабуть, хлопці місяць вкрали
                              жартома...
Ой, ви, хлопці, злії хлопці
                              місяць поверніть.
Ой, ви, хлопці, хитрі хлопці
                              світло запаліть.
Ой, ви, хлопці, милі хлопці,
                              славні хлопці, любі хлопці.
Ой, як кляті хлопці люблять палко,
Та й дівчатам хлопців жалко,
                              бо війна...
У дівчат припухлі губи, сльози на очах,
Пам'ятайте, хлопці, любих
                              в далеких краях.
Рано сонечко ставало, рано
                              на коней сідали,
Рано, рано милих цілували, рано
                              з ними розлучались.
                                     Все війна...
Тай з дороги пролунало: Ми в бою
                              здобудем славу!
А з села відповідали: Хоч голови
                              були б з вами!
Милі хлопці, любі хлопці,
Хитрі хлопці, кляті хлопці,
                              славні хлопці...

Гений есть сосредоточение мысли в известном направлении.

Гей! На червоне сонце
Хмари надходять чорні,
Гей! На червоне листя
Вітер посипав попіл.
Вітер посипав землю,
Земля червоно-чорна.
Осінь крокує долу,
Чорне червоним ділить. Гей!
      Гей! На Вкраїні горе,
      Гей! На Вкраїні лихо.

Гей! Зажурились хлопці,
Гей! Закрутили чуби,
Гей! Нема, хлопіці, батька,
Лише зосталися думи,
Думи про Боженка,
Що пив із криниці,
Що святив свої шаблі
У Дніпра водиці. Гей!
      Гей! На Вкраїні горе,
      Гей! На Вкраїні лихо.

Гей! Вже не треба батьку
Водиці із криниці.
Гей! Не підніме шаблі
Могутня правиця.
Гей! Шумлять осокори,
Плаче верба-дівчина.
Плач, молодий козаче,
Плач, мати-Україно. Гей!
      Гей! Таращанці, лихо, гей!
      Гей! Таращанці, горе, гей!

Гей! На високій кручі
Сосни стоять похилі.
Краплють гарячі сльози
У Дніпра сиві хвилі.
Гей! На червоне сонце
Хмари надходять чорні,
Гей! На червоний прапор
Вітер посипав попіл.
      Гей! Таращанці, гей!
      Гей! Таращанці, гей!

Гейі Не журись, козаче,
Гей! Бачиш, кінь твій грає.
Ще бродить вража зграя,
Ще свята помста буде,
Кров, ще та кров проллється,
Чорна та червона,
Ще запалає земля,
Земля червоно-чорна. Гей!
      Гей! На Вкраїш горе.
      Гей! На Вкраїні лихо.

Гений есть сосредоточение мысли в известном направлении.

Дика темрява морочить листопад,
Затопила жовте золото землі.
Сиве срібло
          розтіклося і зійшло,
Синім сяйвом
          спалахнув і згас Дніпро.

Розірвала морок ранкова зоря —
Запалила на соборах куполи,
Гнівне сонце у стрільчатеє вікно
Буйний струмінь — промінь
         в браму протягло.
Запалило, засвітило, розбіглось
         полум'я то чистим,
                   золотим вогнем...
         І раптом — очі...

Дивнії очі крізь тисячиріччя
           затурбовано глянули зверху,
Розкриті долоні і між ними — очі...
Очі тривожні
         тануть у серці,
Ллється у серце
          кохання... без краю.
Дарує кохання Марія Оранта.

...................................

Розлітались вранці
                 сизі соколи,
Рознесли
       вогонь по краплі
                      на крилах.
Так і я,
     в яких краях,
               в якій землі,
Де б не був
          твоє кохання ніс,
                         як птах.
Пили коні
       води Немана — ріки,
Все цвіло,
        дурман
             жахливо-чарівний.
Заморочила чаклунка лісова -
Незнайомая весна...
              на чужині.
Захопила, закрутила, розплескала
                              з серця кохання.
Пустеє серце...
Пусте серце - серце без кохання,
Наче живе,
         але як мертве.
Загублене листя — люди без кохання.
Але стечуть води
             в сонячнім місті,
Ріднім краї,
           святій Софії:
Дарує кохання всім Марія Оранта!

Гений есть сосредоточение мысли в известном направлении.

      І коли, і коли, і коли,
      Інколи...
      І коли, і коли, і коли,
      Віколи...
      І коли, ой, коли
      Навесні талим снігом,
      Темними краплями
      З чорного лісу спадає
      Все добреє і зле,
      Що за рік до гілля
      Поправилося
      Та буйним струмом,
      Листям торішнім,
      Горіхами, жолудем б'є,
      Дзюрчить, співає і далі, далі
      Аж до синього виру
      Водить, водить хвилю пінну.
      Далі плине,
      Вбираючи інші струми
      Інші долі, інші пісні
      І вже унизу, у ночі
      Буркоче, гремить
      Чорним колесом, зеленим сяйвом
      Заклятого млина.

В коріннях сплутаних долонь на дні
Зірки-дівчата тихо граються.
Старий і сивий мельник, зелений вир,
У вуса тихо посміхається.
      Мельник! Ти з чортом дружбу водиш?
      Так! То я знаю.
      Мельник! Ти, сивий вир,
      З місяцем чом ти у розмаї?
      Чи дикий свист аркана в ніч кудлатих коней?
      То дивний сон, то сивий морок,
      То полон твоїх очей.
Умитий в росах красень місяць - юнак,
Ой, необачний, втратив зіроньку.
У полоняночки в очах сльоз роса,
Погубила і душить коса-краса.

      День, день як день,
      День і небо у дротах трамваїв,
      День, день як день,
      Приймачів хижая зграя.
      Дім, то мій дім,
      То ти, то я, а то є наш син,
      То день, як день,
      То дім, як дім, і син - наш син.

Але, як місяць за вікном зійде
З твоїх очей сльоза знов скотиться.
Чом же ти сумуєш, моя зіронька.
На мене раптом глянула
По-ло-нян-ка.

      Мельник! Ти з чортом дружбу водиш.
      Так, то я знаю.
      Мельник! Ти, сивий вир,
      З місяцем чом ти у розмаї?
      У полоняночки в очах сльоз роса,
      Погубила і душить коса-краса.

А місяченько зіроньки на небі
                 виводить, вигулює,
І вони відбиваються на дні темного виру,
І мерехтять, мов срібні прозорі
                 таляри.
І покохав старий вир одну зіроньку,
Але кожного світлого ранку їх
                 уводить світлозорий.
І однієї темної ординської ночі
Вир вкрав її,
І вона мерехтіла, жевріла і гріла
У темному, корчатому серці старого.

Гений есть сосредоточение мысли в известном направлении.

                        Присвячується першому українському
                        космонавту П. Р. Поповичу
                           1962 рік.

Їхали чумаки здалеку додому,
А над ними небо, мов дзеркальний дах.
Чумаки з возами відбивались в ньому,
Відбивався в нім Чумацький шлях.

    Тим шляхом їхав дід, тим шляхом їхав прадід.
    Чумацький шлях розкинув крила, наче птах.
    Чумацький шлях — то наша доля,
    Чумацький шлях — то наша пісня,
    Життя і смерть несе до нас Чумацький шлях.

Вже давно немає шляху в край далекий,
Не співають пісню про страждання й біль,
Та лише зостався той відбиток в небі,
Зірки, мов розсипаная сіль.

    Чумацький шлях веде у сине небо, в вічність,
    Чумацький шлях проліг в безодню до зірок.
    Чумацький шлях — то наша доля,
    Чумацький шлях — то наша пісня,
    Чумацький шлях — то є наш друг, то є наш Бог.

Запалила думка серце юнакові,
Туга покоління чумацьких дітей,
Розшукать по шляху те щастя зіроче,
Загнуздати зоряних коней.

    Зоряні коні мчать у синє небо, в вічність,
    Чумацький шлях веде в безодню до зірок.
    Чумацький шлях — то наша доля,
    Чумацький шлях — то наша пісня,
    Чумацький шлях — то є наш друг, то є наш Бог.

Знав там, чи не знав те щастя чумакове,
Запалає вмить та й згасне в той же час,
Промайнув хлопчина блискавкою в небі,
Зіркою спалахнув та не згас.

    Чумацький шлях, ти може став на зірку більше,
    Тебе я бачу — ти із тисячі зірок.
    Чумацький шлях — то наша слава,
    Чумацький шлях — то наша єдність,
    То наша доля, то є друг, то є наш Бог.

Чумацький шлях веде у синє небо, у вічність,
Чумацький шлях веде в безодню до зірок,
Чумацький шлях — то наша доля,
Чумацький шлях — то наша воля,
То наша слава, то є друг, то є наш Бог!

...їхали чумаки здалеку додому...

Гений есть сосредоточение мысли в известном направлении.

Пусть нам не дали автоматы,
Пускай у нас в руках лопаты.
Пускай..., но мы друзья - солдаты.
     Стройбат идет! Стройбат!

Идет рекой поток бетонный,
Все сутки на площадке свет,
И вглубь громады многотонной
Уходят корпуса ракет.

Стройбат - двойная подготовка,
Стройбат - смекалка и сноровка.
А надо - мы возмем винтовку.
     Стройбат идет! Стройбат!

Гений есть сосредоточение мысли в известном направлении.

Ніч у трави нас завела,
Ніч вінок зірками сплела,
Місяць вилив світ, ясен-світ,
Папороті цвіт, зелен-цвіт.

     Але немов сльоз благання
     Те засмучене чекання,
     Бо ніч перша і остання,
     Чи дівочеє вагання,
     Бо невінчане кохання.

Вітер-циган трави поклав,
Місяць трави зачарував,
Трави обняли, понесли,
Мов вода вінок навесні.

     Мов вода вінок дівочий
     Закружило до несхочу,
     До не треба, до не можна,
     До солоних губ, до крові,
     До знесилля, щастя, болю.

Немов по воді розпливлись
Коси розпустились, розплелись,
На траву упала роса,
На щоку сточилась сльоза.

     Але чари ночі тануть.
     День іде і день настане,
     Зорі щастя тануть, тануть,
     Але то є світ кохання,
     Світ надії, світ розлуки.

Я зберу руками росу,
Я зніму губами сльзу,
Через трави я понесу
Не руках чарівну красу.
Ти не заплетай косу.

Гений есть сосредоточение мысли в известном направлении.

Бачиш, люба моя,
Місяць і ми двоє.
І серце б'ється, наче птах уночі,
І віддається по гаях луна.

      Чуєш чи не чуєш?
      Знаєш чи не знаєш?
      Красень-ранок в росах сивих юнак
      Прийшов, і ніч здивовано розтаяла.

Десь за вікном бродить сонце,
Десь полями ходиш ти одна,
Чекаю і зову на пісню,
Повертається сама - луна.

      Щастя - твої коси,
      Щастя бродить в росах,
      І в твоїм серці відгукнеться весна,
      Як повертається до нас луна.

Гений есть сосредоточение мысли в известном направлении.

Слушай, парень, дай мне рассказать,
Как прощался я с молодой женой,
И вернулся как я живым домой.
Трудно, парень, потерять друзей:
До Победы метра не дошли.
Как обидно до Победы не дожить,
Принять смерть в последный день войны.

Знаешь, парень, как нам важно,
Как нам нужно было выжить,
Целыми быть, не стать калеками,
Чтоб самому успеть врага добить,
Помню, как смахнув с брони цветы
И зажав в кулак обидную слезу,
Вел я танк в последний бой
В первый день после войны.

Гений есть сосредоточение мысли в известном направлении.

А в очах у хлопців вишні,
Ой, в очах у них світанки.
Ой, чом такі мальовані
Ходять біля тебе, біля тебе, Ганко?

Бачу я тебе здалеку,
З самого сивого краю,
Заморочу, заморочу
Як до тебе я, Ганко, заграю.

Про твої чарівні очі,
Про твої чудові коси.
Заморочу, заморочу,
Дам тобі чого не ждеш, не просиш.

В мене є доволі щастя,
Бігає за мною змалку.
Подарую половину,
Більшу половину, Ганко.

Степ широко, день високо
Краєм-шляхом та б'ють коні.
Я повернусь, ой, вернусь я,
Ти чекай на мене, Ганко.

Гений есть сосредоточение мысли в известном направлении.

Не хочу, не хочу, ой, не хочу,
Не хочу відчиняти тобі вночі
І вести за околицю припавши до сідла.
Останній поцілунок.
І холод,
І холод стремена.

        Останній поцілунок до розлуки.
        Мов стрічкою гадюки
        З-за пояса гайдуки
        На руки
        Намисто з дукачів...

Цілуй же мене, хлопче, тільки очі,
Тільки очі не ховай.

Не хочу, не хочу, ой, не хочу
До ранку знов чекати твої очі
Й знов вести за околицю, припавши до сідла.
Останній поцілунок.
І холод
І холод стремена.

Гений есть сосредоточение мысли в известном направлении.

Сова в зачинене вікно влетіла і сіла на плече.
І важко кліпає очима.
Раптом несподівано довгу когтисту лапу простягнула
До серця мого і доторкнулась.
То була журба.
Думка червоним круком неприрученим билась у скроні.

Важкі, сковані руки,
Немов прибитії додолу долоні.
Варта!
Вона не прийде, її немає.
Брами розбиті, мури зникають.
Кохання над містом.
Як зорі, прозоре намисто весни.
Кохання, який в тебе колір?
Чи ночі, весни, чи імені?
Чекання. Чекати даремно.
Я знаю. Я знаю, це зайве.

Гений есть сосредоточение мысли в известном направлении.

Чом на дворі така світла ніч?
Чом на серці моїм темно так?
Знаю, знову зірка упаде.
Не моя, чужая.

      Гей, юначе, край,
      Долі не чекай.
      Гей, юначе, гей!
      Кохання шукай.

      А на дворі зорепад -
      Марево зіроче,
      Зажурився сивий сад
      Та погляд дівочий.
      Не сумуй, дівчино.
      Не журись, юначе.

В деревах буя весняна кров,
А зірки, мов сльози щастя, так.
Крізь туман пливе блакитний сад
І чарівний погляд твій.

      Гей, юначе, край,
      Кохання стрічай.
      Гей, юначе, гей!
      Тільки не чекай!

Червоніє небокрай -
Марево зіроче.
Розчинився сивий гай
Та погляд дівочий.

Знов на дворі така світла ніч,
Знов на серці моїм темно так,
Знову, знаю, зірка упала.
Не моя - чужая.

Гений есть сосредоточение мысли в известном направлении.

Зачекай, зачекай на мене,
Десь далеко щастя не шукай.
Зачекай, зачекай на мене,
На своє кохання зачекай.

Подивись, як чекають квіти,
Як чекає сонця синій гай,
Не журись, і веселий вітер
Тобі посміхнеться. Зачекай!

      На перший сніг,
      На івесни цвіт,
      На сонце світ,
      На щастя зачекай!

Зачекай, зачекай на мене,
Десь далеко щастя не шукай,
Зачекай, зачекай на мене,
На своє кохання зачекай.

Гений есть сосредоточение мысли в известном направлении.

Пришла к нам песенка сама,
Наверно капли настучали,
А принесли их тучи
И ветер весны летучий.

       Дождь. Дождь. Дождь. Дождь.

Прогрохотал по трубам озорной,
Испортил клумбу, выбил стекла,
И всех позагонял домой,
И с крыш котов согнал орущих.

       Дождь. Дождь. Дождь. Дождь.

И жду тебя я каждый год,
Жду день, когда ты первый в год.
Ты не бываешь невпопад,
Всегда несешь ты радость.
А радость вовремя всегда.

      Дождь. Дождь. Дождь. Дождь.

Гений есть сосредоточение мысли в известном направлении.

Здесь не веют ветры, звезды не горят,
Вырвет на мгновенье луч твой взгляд, милый взгляд.
Лишь следы цепочкой рваной на камнях,
Содраны ладони, вкус земли на губах.

Припев: А в завалах трудится капель,
        И растут волшебные цветы, без весны.
        А над нами бесится метель,
        А у нас темно, и светлый звон тишины.

Пули разлетались много лет назад,
Роспись здесь оставил автомат на стене.
Гильзы под ногами шелестят, звенят.
Здесь война оставила свой след, страшный след.

Припев.

Искрами кристаллов выстлан путь в темноту,
В дивном хороводе все застыло вокруг.
Нам в земное сердце нужно заглянуть,
Пущена по кругу сигарета - и в путь.

Припев: А над нами буйствует апрель,
        Ты осталась там, среди весны, до весны.
        А у нас в кристаллах спит метель,
        Дивным серебром кружатся сны, твои сны.

Гений есть сосредоточение мысли в известном направлении.

Чом на склі краплі розбились узорами,
Чом ти не за кришталевими горами,
сумна зоря?
Випали росами сльози непрошені,
Тугою очі твої припорошені,
Але, то я...

Пташкою б'ється чекання дівоче,
Щастя русалки тобі напророчили,
Щастя - то я...
Я б до тебе, моє лагідне сонечко,
Стиха постукав у рідне віконечко,
Мовив, - то я...

Чом оченята знов переполохані,
Щирі, дівочі - і знаю - закохані?
Ні, то не я...
Кинулась ластівкою до віконечка,
На склі долоні розплескались і очі,
Але, то я...

Сумні красуні в вітринах повільно
Танцюють в незвичному танці, проходжу я,
Глянув - нема...
Ніч чарівна пригортає долонями,
Мавки шепочуть зірками у косах,
Дивні, солодкі, пахучії віти,
Обличчя залите місяцевим світом,
Світлом лунявим, хмілем повитеє...
Чом на склі краплі розбились узорами,
Чом ти не за кришталевими горами?

Гений есть сосредоточение мысли в известном направлении.

Сохнут на ветках гидрокостюмы,
В утренней дымке тает костер,
Вспомним, ребята, как в двадцать пятой
В ночь пробивали замытый понор.

Припев: Голубые,
        Цвета синего неба,
        Вы были и нет вас,
        Вы - песня, вы - сказка
        Или просто мечта.

Ждет нас в заветной седой галерее
Добрый зеленый старик-камнеед.
Капают слезы, звенят, каменея,
На твой забытый хрустальный букет.

Припев.

Камни и стекла режут колени,
Тина расплющит о каменный свод,
Песни из лагеря глохнут в трясине -
Дышит трясина и не отдает.

Припев.

Сохнут на ветках гидрокостюмы,
Курят ребята, гаснет костер.
Вспомним, друзья, как вдруг увидали
Блики закованных в камень озер.

Припев.

Гений есть сосредоточение мысли в известном направлении.

Не могу назвать мой синий ял.
Столько знаю разных слов!
Как тебя назвать, мой синий ял
В белой дымке парусов!

Ты, гордый в беде,
Верный синей мечте,
Добрый мой друг
Бело-синий ял.

Я спросил у чаек в небесах
Как назвать мой синий ял.
Чайки улыбнулись парусам
И не отвечали нам.

Гений есть сосредоточение мысли в известном направлении.

Камины улетают вверх с бесовским воем,
А впереди все тянется этот странный след.
Этот след ничейный, этот след проклятый:
Мы теряем свет, мы теряем свет.

Грот с колоннадой остались на карте, -
Закончена съемка, застегнут планшет.
И в этот момент мы увидали
Чей-то новый след, очень странный след.

Уйти не увидев, уйти не изведав,
Так что же нам делать: идти или нет?!
Напарник заметил контрольное время, -
Мы теряем свет, мы теряем свет.

Не слепят глаза мои вспышки кристаллов
И манит серебряный звон темноты.
Напарник не выдержал, след его манит,
Сказал: Я иду, решай. - Я, как ты.

Бродил я немало, бывал и в завалах,
Видал, как мерцает во мраке скелет.
Мы слишком ушли, так не бывало:
Мы теряем свет, мы теряем свет.

И вот, когда время стучать перестало,
По нервам ударил напарника смех:
След уходил, уходил скандально
По потолку вертикально вверх.

В светлой палате решетки на окнах,
В рубашке удобной, рукавов только нет,
Он видит гномов, мне снятся жабы:
Мы теряем свет, мы теряем свет.

Гений есть сосредоточение мысли в известном направлении.

Я зеленый камнеед,
Камнеедом был мой дед,
Папа тоже камнеед,
Мамы не было и нет.

Я по камушкам ползу,
Мох зеленый погрызу.
Злые люди там и тут
Чебурашкою зовут.

Мне советует сосед:
Слушай, глупый камнеед,
Ты спокойно жуй траву,
Посмотри, как я живу.

Я попробовал траву:
Долго так не проживу.
Лучше камни на обед,
Потому что камнеед.

Гений есть сосредоточение мысли в известном направлении.

Грот-мачта пополам,
Ушли на кливерах:
Опять дрались за славу Эдуарда-короля.
Шесть пушек за бортом,
На тендере погром,
Обрублен шкот, и кливер бьет кнутом.

На флагмане пожар -
Окончен бой корсар.
Разрублена кираса, догорают паруса,
Расплавилась смола,
Кипящая вода
По палубе струится, как шипящая змея.

         А в лагере сейчас кричат: Подъем!
         А мы на тот подъем не попадем.
         Без каперских свидетельств,
         Без маршрутных листов
         До берега добраться на обрывках парусов.

А во дворце с утра
Доложат королю,
Что каперы себя покрыли славой где-то там.
Пополнится казна,
Отстроят тронный зал.
И, кажется, сгорел фрегат, корсар?...

В заплатах паруса,
Гнилые корпуса -
Выходят в бой корсары Эдуарда-короля,
А в лагере потом пускай кричат: Подъем!
Слепая капитанская ворона за бортом.

         Вновь под килями чистая вода,
         Вдоль речки протянулись провода
         И земснарядов трубы,
         А мы все точим зубы,
         Конечно, на испанского,
         Ну ясно, не английского,
         А в общем, на любого короля!...

Грот-мачта пополам,
Ушли на кливерах:
Опять дрались за славу Эдуарда-короля.
Шесть пушек за бортом,
На тендере погром,
Обрублен шкот, и кливер бьет кнутом.

         Берег, принимай обломки.
         Злая нас ведет звезда.
         Проклянут ли нас потомки
         Или похоронит враг?

Гений есть сосредоточение мысли в известном направлении.

Де'д не є той край, але далеко,
Може вітер зна, той сон, де коси розсіплетені...
Чи той сон, чаклун-чарівник, що не прийде ніколи,
Чи то промайнув у вікні вагоннім...
Виплеснув день високо в небо сосни,
А між ними золотисті коси, коси роплетені...

Але де той край я не знаю,
Але кожен день і час на нього чекаю.

Тихо спадає сніг далеко на півночі,
Змерзли сльози - зірки, скляний дзвін, плач зірочний,
Сумний олень затопив у сніг очі,
Розсплескала заметіль в білому смутку ночі коси розсіплетені...
В заметіль пронеслись білі лебеді, срібні, мовчазні пропливли...
Дивні легені сніжні... стогін, дзвін сивих брам заметіль приморочить.
Повінчали мене з тихим смутком ночі коси розплетені...

Але де той край я не знаю,
Але кожен день і час шукаю на нього!

Де'д не є той край, але далеко,
Може вітер зна, чи лелеки принесли до нас.
У досвітній час той сон, де коси розплетені...
Заблукали ліхтарі у дротах трамваїв,
Заблукали ліхтарі, мов розкидана зграя,
Тихо в небо пливуть... До єдиної надії.

Тихо спадає сніг,
Дзвін тремтить і плине в косах розплетених...
Де'д не є той край...

Гений есть сосредоточение мысли в известном направлении.

Я из сухих камней сложил мой дом, мой дом,
Чтоб голубь зерна находил, и птицы пели в нем,
Чтоб солнце щурилось бы там
По всем углам, по всем углам,
Чтоб в нем играла детвора
От утра и до утра,
Чтоб радость каждый находил в нем.

Любимых мы приводим в дом -
Ведь это наш, наш дом,
И праздники встречаем в нем -
Ведь это наш, наш дом.
Мы принимаем здесь друзей -
За стол садятся сто парней.
Пусть говорят: Мы пьем, - так что ж -
Ведь это наш, наш дом.
И за столом вино рекой
Пускай течет, наш дом такой!

Отсюда мы уходим в путь,
И если вдруг когда-нибудь
Ты, друг, захочешь отдохнуть,
Ты вспомни дом и не забудь!
Дороги вновь уходят вдаль,
Манят тебя и только жаль,
Что ты забыт, но дом стоит.
Зачем же, друг, твоя печаль,
Ведь снова принимают здесь друзей,
За стол садятся сто парней...

Здесь ни секретов, ни запретов
Днем с огнем ты не найдешь,
Вот почему он так хорош,
Мой дом, наш дом!

Мы вам его передаем, наш дом - ваш дом!
Чтоб голубь зерна находил, и птицы пели в нем,
Чтоб солнце щурилось бы там
По всем углам, по всем углам,
Чтоб в нем играла детвора,
А когда придет пора -
Оставьте им наш дом!

Гений есть сосредоточение мысли в известном направлении.